бібліогр. с. 360-367 (150 джерел)

Представники родин, які щитувалися чи могли щитуватися гербом Драго-Сасів

Від автора 13

Слов’янство центральноєвропейських праукраїнців; тривалий процес формування українського етносу 14
Вимушені міграційні процеси; змішування і схрещування мов та злиття назв споріднених етноспільнот на території Римської імперії.
Поштовх до формування менталітету галицької незаможної шляхти 20

Місця осідку праслов’янських предків українців. Відомості з античних часів про регіон «Рутенія» у Подунав’ї і Потиссі.
Розселення венедів, склавинів і антів у Центральній і Східній Європі 23

Панування іраномовних кочових племен і розвиток індоєвропейської військової культури в степах Євразії.
Імовірні прародичі слов’ян - плем’я венетів (венедів) у римській провінції Норикум.
Тенденційні прояви у поданні історичних подій середньовіччя 26

Старожитність назви «Україна». Український термін «край» на позначення у середньовіччі «марок» - прикордонних територій 28

Зародження нової європейської цивілізації; латинізація етносів.
Освоювання праукраїнцями нових місць проживання; зносини з представниками інших етнічних спільнот 31

Перші описи і локалізація венедів (венетів), напрями їхніх переміщень.
Тацит про слов’янина - європейського воїна.
Зародження і формування протолицарських ватаг в Європі.
Реорганізація римської армії; запровадження практики надання земельних наділів 35

Панування кельтів - суворих воїнів-господарників.
Витворення первісної форми людських угрупувань у вигляді роду.
Етнічна близькість латенської і сусідньої, лужицької культур 40

Середньовічна практика найменування одної і тої ж етнічної спільноти різними назвами.
Сарматія-Венедія в межах розселення праукраїнців.
Римська провінція Норик як прабатьківщина слов’ян 44

Взаємопереймання спільнотами Подунав’я культурних і мілітарних надбань різноетнічного сьогочасного і колишнього населення.
Вимушене переміщення слов’янських племен з Подунав’я на північно-східні стоянки в Карпатах.
Панонійський Норикум на Римському нокордонні під управлінням Вукко (Voccio) і римського прокуратора-лицаря.
Лицарство племінного союзу західногерманських племен франків.
«Маркомани» військово-прикордонних територій середньовічних герцогств, графств і князівств. Праукраїнці в Норику 48

Послаблення Римської імперії стало причиною Великого переселення народів.
Нащадки венедів - південні і західні слов’яни (інакше - склавини); племінне угрупування антів на території між Карпатами та Середнім Подніпров’ям; праукраїнські племена полян, деревлян і сіверян, уличів, тиверців, дулібів і білих хорватів.
Слов’янська етнічна «трійця» європейського світу 55

Участь праукраїнців у громадянських війнах періоду падіння Римської імперії.
Римська провінція Дакія; залучення «варварів» на службу в римській армії; ворожнеча і покордонні війни між «мешканцями кордону» маркоманами і Римом 59

Активність міграційних процесів у межиріччі Лаби (Ельба) й Одри (Одер) та в Померанії.
Ворожнеча полабських слов’янських племен із сусідніми франко-германськими.
Часткова латинізація населення Валахії - римської придунайської префектури 63

Зародки військово-ленної системи в Римській імперії.
Унезалежнення «варварських» вождів від римлян, внутрішні чвари між «мешканцями кордону» (маркоманами).
Маркоманські війни і переселення германських племен на південь, а західнослов’янських (венедських) - на північ; прибульці з історичної області в Карпатах - Мараморошу; набуття «мужами покордоння» військової майстерності 67

Прагнення різноетнічних спільнот наблизитися до центра Римської імперії та породження ними конфліктів між романізованим населенням і нехрещеними германськими та слов’янськими прибульцями.
Поява племен готів (гетів), розпад антської племінної спільноти з часу переселення його спілчан на Подністров’я та Нижній Дунай, а прибульців - з Подунав’я і Подоння далі на захід; наводнення Дакїї вихідцями зі східногерманських, фракійських, праслов’янських і балтських племен 71

Переродження германських комітатів і слов’янських задруг у ранньолицарські ватаги упродовж періоду руйнації Західної Римської імперії; початок утворення варварських держав з авторитетним вождівським керівництвом започатковуваних різноетнічних спільностей.
Входження «волохів» на землі східних і південних слов’ян, короткочасне перебування готів, гунів і аланів на західноукраїнських землях 75

Формування спільнот склавинів та антів - предків західних і південносхідних слов’ян.
Утворення племінного союзу остготським королем Германаріхом, нашестя гунів і аланів, війни гунського кагана (вождя) Аттіли 79

Схожість процесів формування українства і новостворюваних європейських етноспільнот; вихід на авансцену історії гербових родів як репрезентантів етноплемен.
Верхньолужицька мова, як можливий чи не перший свідок праукраїнської мови і об’єднавчий символ слов’янських спільнот на теренах Центральної Європи 82

Перший християнин на троні Візантії.
Переселення саксів (сасів), англів та ютів на острови Великої Британії і заселення знелюднених земель у межиріччі Одри і Ельби венедськими племенами, яких тіснили гуни.
Утворення слов’янською співплемінністю хорватів, тиверців і частини уличів земельно-етнічної спільноти галичан 85

Розмежування культів моно- і політеїзму. Поширення в Європі християнства як державної релігії, поступове зближення культур.
Перетворення західної частини Римської імперії переважно у германо-романський світ. Безупинні війни у ранньому середньовіччі 89

Тривале співіснування різних етноспільнот на прабатьківщині слов’ян Паннонїї; зародження племінних союзів, формування їхніх адміністративних і військових верхівок.
Переважання невільницької ментальності у подунайських спільнотах і неготовність до власного державотворення.
Норик в Ругіланді 93

Розселення слов’янських спільнот на Балканах, Подунав’ї, у межиріччі Одри (Одера) і Лаби (Ельби), на південному узбережжі Балтики.
Поява й зміни племінних етнічних назв слов’янських (венедських) спільнот Центральної Європи.
Вождь гунів і слов’яно-сарматських племен Аттіла (Гатило); полководець римської армії і король рутенів Одоакр (Оттокар, Отко) 96

Піднесення «хліба-солі», українські слова і спів дівчат у ставці Аттіли.
Праслов’янська мова на просторі від Одри до середнього Дніпра.
Остання перемога римлян і поразка гунів у Каталаунській битві.
Смерть «бога війни» Аттіли в 453 р.; розпад Гунської імперії; відновлення держави Ругіланд 102

Цілковитий розгром гепідами гунів на річці Недао, заснування королівства гепідів і ругійської Рут(с)енїї.
Перехід до осілості окремих кочівників на східних землях Гунської імперії; взаємопоборювання і змішування різних етнічних груп у Прикарпатті; розвиток землеробства і солевиробництва та ведення скотарства осілим слов’янським людом і кочівниками 106

Історична роль склавинів Прикарпаття та Волині як зачинателів культури західних слов’ян межиріччя Ельби і Одри та Померанії.
Поступова стабілізація ситуації на землях слов’ян від Одри до Дніпра та від Балтики до Дунаю.
Заснування держави рутенців - білих хорватів Едіконом і її розвиток Отком (Одоакером) - «першим історичним русином», вихідцем із зароджуваного дрібномаєтного шляхетства 109

«Король рутенів» Одоакр (Одонацер) - наступник римського імператора Ромула Августа.
Узагальнювальна назва давніх українців: «Rhuthenes», «Rhutenorum», «Rugorum», їхня доля в числі покинутих Римською імперією різноетнічних римських військових осадників.
Масовий перехід військовиків римських лімесів на бік нападників - переважно германців 114

Завершення Великого переселення народів, початок формування європейських етносів.
Співжиття слов’янських новопоселенців на полабсько-поморських землях з сусідами: близькими германосаксами і віддаленими північними скандинавами.
Витворення своєрідного пласту військових найманців - варягів і вікінгів, формування нових європейських держав, очолюваних вождями, будівниками нових імперій. Ругіланд рутенів-русів із Ругії в Померанії 119

Культурна і мовнодіалектна диференціація слов’янських племінних спільнот Карпато-Дунайського простору та на прикордонних землях Лужицьких гір після розселення слов’ян (склавинів) із Славонії (Паннонії) у межиріччя Лаби (Ельби) та Одри (Одера).
Різнонаправленість міграційних потоків в Європі; різноназиваність території розселення склавинів.
Походи слов’янських дружин на спадкоємицю Римської імперії - Візантію.
Русинська спільнота полян-антів, деревлян, сіверян.
Зародження давньоукраїнської, антської держави з центром у Києві.
Відгалуження слов’янських спільнот від праслов’янського стовбура 125

Об’єднувальні діяння аварів і слов’ян. Часті взаємопереселення в результаті витіснення прибульцями аборигенів, змушених переміщатися на покинуті землі. Перемішування германських і слов’янських етногруп при інтенсиних взаємовпливах і окремих конфліктах.
Розселення антів і склавинів зі східноукраїнських земель у середовищах носіїв празької та пеньківської культур. Співжиття племен роксоланів/росів зі слов’янами в Антському племінному союзі, мовна асиміляція аланських племен.
Захарій Ритор про народ «росів», який античні автори пов’язували з роксоланами; інші версії про походження назв яруси», «Русь», «рутени» 132

Організація військовими-найманцями (варягами) факторій, структури адміністрації в них, започатковування нових шляхетних руських (рутенських) родів, прийняття ними культури і звичаїв місцевого люду.
Про можливе спільнокореневе походження антів і склавинів і пов’язуване з ними потужне військово-політичне об’єднання; залучення їхніх воїнів на військову службу в арміях Аварського каганату і Візантії.
Германські племена в Центральній Європі; групове прибуття «білих хорватів» на терени сучасних Галичини і частково Поділля 140

Розселення на північ від Дунаю прибульців з антського племінного союзу, спільників Візантійської імперії.
Зародження ряду «варварських» королівств; розселення карпатських хорватів, тиверців і дулібів у межах поширення празької культури, формування перших слов’янських держав у басейнах Дунаю і Лаби.
Набуття слов’янами провідного значення у Східній і Центральній Європі у протистоянні імперській Візантії.
Марамуреш як головні ворота в Європу для мігрантів зі Сходу 147

Розпад Антської держави і Дулібського племінного союзу; вимушене переселення частки подунайських і балканських слов’ян на північно-східні українські землі.
Заснування давньоукраїнським воїном-купцем Самославом (Само) Білої Хорватії на землях сучасних Західної України, Чехії, Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини 154

Розпад Візантійської імперії, розселення слов’янських племен на теренах від Дунаю до Егейського моря.
Зміни етнічної форми волзькими болгарами; білохорватські предки галичан у Верхньому Подністров’ї, набуття ними права на Далмацію.
Карпатські хорвати і кельтські рутени - співтворці феодальних князівств в Ельбо-Поморському та Галицько-Карпатському регіонах на основі родового структурування.
Розселення племен полабських слов’ян: лютичів (інакше - велетів, вільців) між нижньою Одрою і Лабою, руанів (інакше - руянів, ругів, ругіїв) на острові Рюген (інакше - Руян), укрів (укранів) на берегах річки Укри, ободритів-бодричів у місці впадіння Лаби в Балтійське море 159

Карпатські хорвати разом з місцевими дулібами і тиверцями - засновниками русинської етноспільноти в Галичині, а волини з бужанами і дулібами - творці Волинського князівства.
Формування нових етнокультурних спільнот в результаті міжплемінного змішування та асиміляції місцевого населення; витворення власних різновидів праслов’янської (чи близької за значенням - праукраїнської) мови 167

Реконструйовані слов’янські поселення і фортеці Полабії та Померанії за результатами досліджень історії Укермарка та її мешканців - укрів, укранів.
Створення слов’янами власного державного утворення - Держави Само.
Слов’янізація різнотипних новостворених та існуючих місцевих державних утворень - «Русей».
Набуття словами «край», «країна» визначального смислу для маркграфств (герцогств, князівств), а пізніше - для території протодержавного утворення, для кожної із новостворюваних «Русей».
Вторгнення в Паннонію угрів - останніх з великої кількості народів і племен, що пройшли через «європейські ворота» у Марамороші 175

Відомості про розташування державних об’єднань, називаних «Славіями» або «Русіями», на одному зі шляхів «від варягів у греки» - від південної Балтики до Дунаю на Балканах.
Провідна роль бодричів/ободритів у становленні і розвитку полабсько-поморських слов’ян і деякий час союзників держави франків, що допомагала їм у війнах з сусідами-саксонами.
Взаємини Ободритського союзу з Велетським, у складі якого перебували західнонослов’янські племена долинчан, ратариів (інакше - ретарі, ратарії, родарії), нелетичів, речан, спревян, укрів або укранів. Існування взаємозв’язків між прибалтійськими слов’янами і скандинавами 184

Входження споріднених за мовою і звичаями літописних антських племен в етап виокремлення слов’ян із мовної та етнічної спільності індоєвропейських племен, розпад спілки давньослов’янських племен на території Західної України.
Довготривале існування у західних слов’ян міцних родових зв’язків; утворення назв родів від імені засновника роду або від назви ріки, озера, місцевості, де перебував рід (наприклад, сасівський - від назви землі Саксонія/Сасовія; німецька назва - Sachsen).
Розвиток у покордонні «марок» - укршлених адміністративних округів, очолюваних маркграфом (князем).
Створення у слов’янських задругах протолицарських ватаг -дружини, оборонців своїх посілостей 188

Передісторія германо-слов’янського протистояння на землях, де розігрувалися всі великі європейські кампанії; тривала служба слов’янських вояків у чужих мундирах.
Обґрунтовання пов’язаності назви племені укрів (вукрів, укранів) і топонімів «Укермарк» (Украненмарк) зі словоформами «русь», «руси», «рутени».
Розпочате королем франків Карлом Великим із завоювання Саксонії об’єднання германських племен під егідою християнізації Європи.
Поразки слов’янських племен через роз’єднуючий їх дух незгоди 193

Приєднання Нижньої Саксонії до складу Франкської імперії, хрещення саксонів/саксів і поширення лицарства на нижньосаксонських землях; предтеча європейського лицарства.
Лицар - мужній воїн, захисник свого господаря, дітей-сиріт, бездомних і бідних людей та християнської релїїії. Узгодження християнства і лицарства, чернечі Ордени.
Сприйняття полабськопоморськими слов’янами християнства як релігії своїх ворогів франко-германців - чому навіть війни з ними вважали боротьбою їхніх місцевих племінних Богів з «германським Богом» 197

Карл Великий - один з багатьох вождів, що підпорядковував собі інших во ім’я Святого Риму, навіть братів по роду-племені.
Перетворення Велетського союзу племен на центр слов’янського опору інвазії франко-саксів.
Локалізація розселення поморських і полабських слов’ян на схід від Саксонії, Тюрингії, Баварії, Каринтії - в Склавонії (інакше - Славії), схожість елементів їхньої культури і мови з українськими 202

Заселення слов’ян на захоплених германо-франками земель давньої римської провінції Паннонія за умови прийняття підвладних взаємин із завойовниками; масове переселення слов’ян з північних теренів на землі Верхньої Моравії.
Початок роздроблення імперії Карла І Великого - її розділення на три незалежні європейські держави: Німеччину, Францію та Італію.
Зміцнення колишнього князівства Само за правління князя Моймира - його війна з моравським князем Прібіною, початок формування слов’янської Великої Моравії.
Настання епохи вікінгів; родоплемінна спільнота людей «ріс» або «роус» 207

Волощина - частина колишньої римської провінції Дакії, волохи (валахи, влахи), новостворені слов’янські держави: Велика Моравія, Хорватське і Сербські князівства, Болгарське царство.
Християнізація далматинської Хорватії.
Розпад Білохорватської держави.
Вторгнення угорських племен у Паннонію.
Боротьба за впливи на ще ненавернені народи між двома християнськими Церквами.
Союз Великої Моравії з Візантією, запрошені з Візантії священики-проповідники церковнослов’янською мовою.
Просвітницько-місіонерська діяльність братів Кирила і Мефодія у Великій Моравії.
Боротьба німецьких церковників проти прийнятого мадярськими можновладцями християнства за східним обрядом.
Розпад Великої Моравії після вторгнення угрів у Прикарпаття та Подунав’я 211

Упадок Великоморавської держави, початок християнізації прибалтійських слов’ян. Поява в джерелах назв «русь, руси» для означення мобільних груп мандрівних вояків-дружинників і торгівців.
Об’єднання київською династією і дружиною в «один політичний організм... українських племен і всіх частин української території»; перша східнослов’янська держава Київська Русь.
«Русь», «руси», «рутени-русини» як можлива вимова нормандського «руотьсі» у мовах розкиданих по Європі слов’янських етнічних спільнот.
Пов’язаність українських термінів «край» і похідних від нього - «крайна», «країна», «Україна» та їхнього давньогерманського перекладу для позначення прикордоння - «марки».
Завершення у IX ст. племінної фази розвитку слов’янськими «етносами середньої смуги Європи».
Карпатські або «білі» (тобто - західні) хорвати - учасники етногенезу українського етносу.
Співвідносність розповсюдження етнонімів «рутени», «руги» і молодшого «русь» на території Європи 218

Об’єднання варягами Київського і Новгородського князівств - утворення Київської держави.
Версії про виникнення давньоруської держави ще до приходу варягів і започаткування польської держави київськими русинами - дружинниками русоваряга Олега.
«Повість минулих літ» про засновників Києва.
Поява в арабських, візантійських та латинських джерелах багатозначного терміна «русь» для позначення родових та племінних груп спільноти, а також східноєвропейських теренів і держав; «рутени/русини» - перша самоназва українського народу; перші записи етнонімів «русь», «русин» у договорах київських князів з Візантією.
Паралельний розвиток Київської Руси з тогочасними європейськими королівствами; «полюддя» на Русі.
Розділення Великої Хорватії вклиненням лехитських племен у хорватський масив.
Перехід мадярських племен через Верецький перевал 226

Силове приєднання самостійних слов’ян Полабії й Померанії до германського церковно-політичного союзу.
Перші формування військових загонів з охорони кордонів і церковних земель на зразок лицарських орденів.
Історичне західнослов’янське плем’я укрів (інакше - укранів, вукрянів, вукрів) з Укермарку і Украненланду.
Створення німецькими феодалами «марок» на захоплених полабських землях; спротив полабських слов’ян наступу германосаксів углиб Славії.
Приєднання до учасників колективної рятівної війни чеського й угорського війська та навіть окремих саксонських лицарів.
Розгром армією Оттона І захисників Славії; вимушене переселення укранів на східні землі, де вони продовжували зберігати свою локальну назву.
Максимальний територіальний приріст Священної Римської імперії німецької нації; мешканці Східно-Франкського королівства, називані саксонами, саксами, і навіть сасами 235

Виникнення різнотипних державних утворень на європейських землях у IX-X ст.
Черговий похід проти Велетського союзу 986 р. імператора Оттона III, підтриманий військом польського князя Мешка І.
Визнання Білою Хорватією залежності від Священної Римської імперії.
Фізичне і конфесійне поневолення анексованих Імперією слов’янських земель; перехід утікачів із загарбаних верхньолужицьких земель до Угорської корони з введенням у шляхетську верству.
Розширення війни германосаксів зі слов’янами Полабії та Померанії; несподіваний перехід частини «відважних лицарів» ругів/ругіїв на сторону германських поневолювачів.
Невдала спроба київської «королеви ругів» Ольги християнізувати Київську Русь.
Приєднання князем Володимиром Святославовичем частини земель Білої Хорватії зі столичним Перемишлем до Київської Руси 243

Створення незалежних єпископатів у новостворюваних європейських християнських державах.
Розбійна відповідь поморських і полабських слов’янських повстанців на примусове навернення до християнства.
Проголошення слов’янами королем маркграфа Гнєвоя; успішний спротив загарбнику об’єднання Ободрицької та Лютицької держав.
Нова європейська цивілізація; утвердження Київської держави на міжнародній арені за правління Рюриковичів.
Червенські городи і «країна міст» Волинь у Славії Київської держави.
Дніпровський торговий шлях «з варяг у греки».
Потреба впровадження єдинобожного віровчення для зміцнення Київської держави, що поєднала політико-правову систему Заходу з духовно-релігійною системою Сходу.
Галицькі бояри як противники центральної влади Рюриковичів.
Угорський князь Іштван І з династії Арпадів -поширювач християнства в Паннонії 253

Блокування Польською державою бузько-віслянського тракту між Балтикою і Київською Руссю, державою русинів-українців; активізація волхівського шляху на землях угро-фінських племен.
Мешканці волинського Новгорода, словени як засновники і будівничі київської колонії «Новґарад» на Волхові.
Продовження опору полабсько-поморських слов’ян і норманів християнізації.
Поляки - учасники загарбницьких діянь германо-саксів; створення колоній для німецьких поселенців, винищування поганських богів і святинь, будівництво замків, церков і монастирів.
Вимушена міграція слов’ян із Саксонії-Сасовії на південний схід, часто разом із християнами-паломниками 267

Остання згадки про білих хорватів, поява лицарів-хрестоносців в Угорській короні.
Зміни в розселенні німецької і слов’янської спільнот у Центральній Європі; поступове замінювання власних назв полабських земель германосаксонськими.
Про відомі версії щодо перших можновладців, які щитувалися сасівським гербом Драго-Сасів.
Часте подання мешканців карпатського регіону між Тисою і Дністром генетичними нащадками «білих хорватів», що як рутени-українці стали системотворчим елементом Галицько-Волинської держави; поширення назв «русини» і «рутени» як рівнозначних назві «словени».
Походи поляків з уграми на Русь.
Піррова перемога племен Велетського союзу під Предславом через внутрішній розбрат і «домові» війни.
Смерть бодрицького князя Готшалка і посилення саксонських експедицій.
Руйнація германцями головного язичницького храму ідола Сварожича (Святовита).
Відхід мешканців поневолених Померанії і Полабїї до інших слов’янських володарів 272

Зародження й становлення нових держав у Європі, окремі з яких намагалися подавати себе спадкоємцями високої римської культури.
«Унаочнення» історичних зв’язків української мови в загальній групі слов’янських мов.
Симптоматичний факт схожості назв «Україна/Вкраїна» та «укри/украни».
Церковний розкол між Західною та Східною християнськими церквами.
Лицарські чернечі ордени учасники збройного захисту християнської віри.
Занепад Візантійської імперії.
Початок військово-релігійних походів у 1095 р. та участь у них дрібного лицарства, що сподівалось повернути свої земельні наділи на захоплених німецькими феодалами землях 281

Романізована слов’янська спільнота, передусім знана як «blaco», «влохи» або «волохи».
Організація рутенами/русинами і білими хорватами в Карпатських анклавах спільного князівства в період феодальної роздробленості Київської держави. Формування варягами, прибульцями з берегів Балтійського моря, торгових водно-волокових шляхів між Балтикою та Візантією, утвердження й узаконення ними своєї влади в багатьох частинах Європи. Посилення в Склавонії міжкнязівських чварів після приєднання до Вендської держави земель лютицьких племен. Зародження середньовічного лицарства у полабських і поморських слов’янських спільнотах, спричинене протистоянням венедських язичницьких племен германосаксам.
Переселення західних слов’ян із рейнських областей; створення у пограниччі «марок», міграція частини укранів у район Потисся, де намісником був син короля Угорщини Стефана І з титулом «князь рутенів» 289

Жорстокий «апостольський» похід германосаксонських і данських хрестоносців спільно з бургундцями, чехами й поляками проти вендів-язичників.
Перші успішні військові операції головного князя племінного союзу Ніклота і видворення германосаксонських колоністів та місіонерів зі слов’янських теренів.
Одночасний напад у 1160 р. саксонського герцога Генріха Лева і данського короля Вольдемара І на землі ободритів; загибель Ніклота, цілковитий розгром венедів.
Розподіл захоплених територій між германосаксами і данцями - переселення венедів на землі Київської Руси і Угорського королівства, асиміляція залишенців.
Завершення дієвих чинів слов’янських Померанії і Полабії після захоплення данцями в 1168 р. Аркони, «похорон» дотеперішніх богів.
Збереження частиною залишенців слов’янського характеру аж до початку централізації європейських держав під королівською владою 296

Відносна самостійність окремих груп мешканців слов’янських острівців-анклавів Балтійського побережжя; врятування біженцями з поневолених теренів пам’яток слов’янського язичницького культу.
Впровадження імперської залежності захоплених земель Священній Римській імперії; виселення слов’ян з найпівнічнішого графства Гольштейн, поселення вигнанців у Карпатському регіоні Угорського королівства, на землях ятвягів і Київської держави.
Здогади про вимушене переселення вукрів-укранів на територію сучасної України.
Розселення мігрантів-спілчан гербового роду з Сасовїї в Марамороші 307

Зростання військової і політичної ролі лицарства у період хрестових походів.
Можливість поширення герба Драго-Сасів після хрещення полабсько-прибалтійських слов’янських залишенців у новоствореному Померанському герцогстві.
Герб Драго-Сасів як виразник ідентифікаційного знаку роду та інформації про походження сасівської родової спільноти.
Важливі причини Четвертого хрестового походу; участь у ньому представників гербової драго-сасівської спільноти із полабсько-померанських земель 312

Залучення частини лицарів, репрезентантів сасівської гербової спільноти, поверненців з Палестини до служби при дворі угорських королів спільно з їхніми одноплемінниками з числа мешканців Паннонії.
Означення певної самобутності гербової драго-сасівської спільноти її походженням, умовами, у яких вона виникла і тривалий час розвивалася.
Невпинна заміна на картах книжних найменувань праукраїнських поселень під назвами Русь, Русія, Роксоланія, Сарматія народною назвою «Україна».
Унезалежнення удільних князів Київської Руси шляхом використання ними «спадкового права» на книжну назву Русь.
Мілітарне виховання і родові зв’язки - запорука убезпечення себе від цілковитого занепаду для залишенців у Померанії і Полабії.
Четвертий хрестовий похід після посилення розколу між католицькою і східною православною церквами 316

Розпад Київської Руси, спричинений князівськими міжусобицями і відсутністю постійної державної доктрини.
Утрата Києвом, як ефективним осередком торгівлі між Сходом і німецькою Ганзою, свого політичного значення; започаткування в Суздалі майбутньої московської монархії.
Ототожнення слова «Україна» у часи відділення від Київської держави незалежних князівств з поняттям «князівство».
Формування української народної мови на південно-західних землях Київської держави у процесі злиття місцевих мешканців і прибульців із Заходу.
Тісна пов’язаність із західноєвропейською цивілізацією розпочатих на білохорватській території Володарем з Рюриковичів політично-економічних та культурно-релігійних реформ; їхнє продовження наступними - галицькими князями.
Злука Галичини і Волині у 1199 р. і приєднання до них Дніпровського Правобережжя разом із Києвом 322

Участь слов’янських залишенців у подальших військових подіях, які вирішували долю військових кампаній, а іноді і воєн на міжнародній арені.
Королівський статус ругійського князя, поступова асиміляція ранів і укранів.
Місця на «пограниччі» Угорської корони, обирані для поселення «сасів», як називали місцеві урядовці слов’янських мігрантів з Полабії та Померанії.
Термінове повернення короля угрів з Палестини разом із загоном лицарів-хрестоносців.
Намір Ордена тамплієрів створити власну державу на території від Балтійського до Чорного морів.
Допомога Данилові в боротьбі за вітцівщину; нагальна потреба князя в досвідчених лицарях для відновлення княжого війська.
Смерть Андраша, перехід у 1236 р. загону сасівських лицарів зі своїм проводом на сторону Данила.
Посилення колонізаційного процесу в гірському Марамороші 326

Формування із запрошених князем Данилом сасівських лицарів графа (комеса) Гуйда оборонців Галицько-Волинської держави.
Започаткування ними української шляхти і перших сасівських родинних відгалужень; виникнення прикметникових відсільних прізвищ місцевої шляхти.
Утвердження Данила на галицькому престолі і ліквідація боярської опозиції.
Розгром хрестоносців під Дорогичином як «початок злучення великим князем Данилом Галицьким всіх земель в єдину Українську державу».
Зароджування державної свідомості та етнічної культури у гербовій сасівській спільноті 335

Зміцнення Данилом військово-політичного і династичного об’єднання Галицько-Волинської держави.
Вторгнення ординців на південно-західні землі Руси-України, переміщення частини галичан на придунайські землі до рутенів-русинів; відокремлення Буковина від Галицької держави.
Володіння (домени) галицьких князів у XII-XIV ст.
Перетворення сасівських поселень в оборонні залоги на кордонах держави.
Напад короля Бели IV разом з польськими феодалами на Галицько-Волинське князівство; зведення ним до зудару між собою рутенів Прикарпаття і русів з Подніпров’я.
Завойовання ордою Залісся (інакше - Володимиро-Суздальська земля, згодом - Московська), упокорення місцевих князьків ханом Батиєм 343

Утвердження об’єднаного Галицько-Волинського князівства, згодом - Королівства на єдиному українському ґрунті включно з Києвом; пошук королем Данилом тісних контактів із західною Європою для боротьби з ординською зверхністю.
Виказування традиційного спротиву асиміляції окремими станами слов’янських племен у Склавонії.
Знесилення Галичини і «загарбання королем Казимиром руських земель і вимога їх населення зберегти стародавню віру».
Цивілізаційне християнсько-мусульманське протистояння на території України; переселення вихідців з гербових родів у свіжоутворене прикордоння з османами та їх васалами.
Особлива роль Сасівського роду у виникненні і становленні галицької шляхти 348

Закінчення. Започаткована в Галицько-Волинській державі українська шляхта 354

Список використаних джерел і рекомендованої літератури 360

У книзі подано картину тяглості історичного минулого шляхетського галицького гербового роду Драго-Сасів, важливого творця структурного елемента української національної спільноти, генетичний код якого скриває етимологія його назви. Подання проведено шляхом увиразнення історичної пам’яті про європейську генезу цього Роду.
Книга містить інформацію про перебування й вимушене повернення предків Роду у середньовічні часи з Центральної Європи на отчі землі. Привернуто увагу до здобуття ними військового мистецтва в бойових сасівських дружинах-драгах на основі лицарського комплекса шляхетських ідеалів, започаткованого ще в армії Римської імперії. Водночас книга інформує про важливі етапи з життя та діяльності історичних постатей слов’яно-українського походження та про історичні території, де зароджувалося і формувалося українство та проходили становлення й розвиток сасівського Роду.
Знайомство нащадків з історичним шляхом прапращурів, які могли бути або й були активними учасниками визначальних подій європейської історії, їхнього історичного шляху при поверненні до Руси-України, сприяє відродженню гордості за українство, Україну і тотожних їй за значенням середньовічних утворень, під назвами Рутенія, Русія, Укермарк-Укранія тощо.